ДВОЇНА — СПРАВЖНЯ РОДЗИНКА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
Спостерігаючи за мовленням краян, приходжу до висновку, що не кожен із нас, нинішніх мовців, може ствердно сказати, що таке двоїна. А дехто й зовсім не знає або й забув. А тим часом йдеться про мовне явище, дуже поширене у попередні віки і десятиріччя. Та й нині зрідка можна почути той чи інший іменник у формі двоїни, хоча зазвичай підручники з української мови твердять лише про два числа іменників: однину та множину: кни́жка – це однина, а книжки́ – множина. Але на вустах народу збереглося ще одне число: ДВОЇНА.
Дві руці, дві радіві, три корові, чотири вікні, – так часто чую від сусідів. Ні, не лише від стареньких бабусь, але й від своєї ровесниці, яка навіть не відає, що вживає її, оцю нашу мовну ознаку (вона має вищу освіту, але не філологічну, тому й не дивно, що не знає, але відрадно, що вживає). А коли спитала її про двоїну, то почула зустрічне запитання: а що це таке двоїна?
То що ж таке двоїна? Спробую простежити це числове мовне явище в минулому і нинішньому мовному процесі. Двоїна – граматична категорія числа, вживана для позначення двох осіб або парних предметів. Двоїна була відомою ще в індоєвропейській прамові, від якої її успадкувала спільнослов'янська, а від неї – всі слов'янські мови, серед них і українська. Але тепер в українській мові двоїна зберігається лише в окремих діалектах. Цю граматичну форму можна знайти в текстах українських письменників-класиків. З літературної норми двоїну сталіністи примусово вилучили у 1933 р. під час правописної реформи, яку було направлено на знищення деяких рис української мови, які відрізняли її від москвинської.
Серед українських авторів двоїну вживали Олександр Довженко, Павло Тичина, Михайло Драй-Хмара, Валер’ян Підмогильний, І. Сенченко, Тодось Осьмачка, Оксана Забужко й інші відомі та мало відомі письменники. Втім, крім української, серед слов'янських, лише словенська, нижньолужицька та верхньолужицька мови зберегли цю граматичну категорію. У польській мові двоїна вийшла з ужитку в XV ст., залишившись тільки в декількох сталих виразах (польське прислів’я каже: Mądrej głowie dość dwie słowie – «Мудрій главі досіть дві слові», замість нормативного польського Mądrej głowie dość dwa słowa).
Навіть у Біблії, від Матвія (13:33), написано: «Іншу притчу Він їм розповів: «Царство Небесне подібне до розчини, що її бере жінка і кладе на три мірі борошна, аж поки все вкисне». А ось іще цитата: «І, звелівши натовпові посідати на траві, Він узяв п'ятеро хліба і дві рибі, споглянув на небо, поблагословив і поламав ті хліби й дав учням, а учні народові» (Біблія від Матвія 14:19), переклад І. Огієнка, зроблений, як відомо, у ХХ сторіччі. Саме так і говорили: «три мірі борошна», «дві рибі».
Числовому явищу двоїни рідко приділяють увагу. А що про це явище кажуть фахівці, мовознавці та письменники? Мені потрапила до рук стаття одеського письменника і дослідника Олекси Різниченка «КОЛИСАЛА МАРУСИНА ДВІ ДИТИНІ», де двоїна – у назві статті. А у книзі Анатолія Подолинного «Тільки б голос твій чути…», виданій у Городку, видавництві «Бедрихів край», 2011, ст.301, читаю чудову статтю «Двоїна». До дружини автора приїхала сестра і вони розспівались. Автор від них записав пісню з отаким початком: «Ой у лузі при долині // Колисала Марусина дві дитині, Колисала ще й плакала: Ой чого я отця-неньки не слухала?». Наступні слова А.Подолинного мене полонили і вразили (гадаю, що й вас вони вразять!): «Як почув я ту двоїну («дві дитині») у цій пісні, то мені наче світ весь і заспівав. А ще уявив собі, як по школах учителі виправляють ту двоїну в устах деяких дітей. А треба її не виправляти, а 12 балів за неї ставити. Адже їй тисячі років!».
Різників Олекса (Олекса Різниченко) зазначає: «У нашій мові є залишки двоїни. Приміром: ДВІ НОЗІ, ДВІ РУЦІ, ДВІ СЕЛІ, ДВІ СЛОВІ. Прочитав і здивувався-зажурився-в тугу вдався – якщо є залишки, то слід було описати цю унікальну багáтинку, хоча би ті залишки і були малими! Але ж вони не такі малі, я їх там же й описав, але тільки там, на початку, а в окрему багатинку я чомусь не виділив! Десь в інтернеті я зустрів таку фразу, яку варто запам’ятати: «Є залишки двоїни в діалектах (дві відрі, три корівці, штири церковці) та у формі орудного відмінка іменників (плечима, очима), у словах очі, вуса, рукава, плечі, вуха в сучасній українській літературній мові». Та й сам я, сидячи в камері, чомусь написав отак, вживши двоїну: Оленя гнали цілий день // по снігу, ствердлому в морозі. Олень свої поранив нозі, лишав мереживо руде. Тож тепер я надолужую-виправляю цю помилку, цей свій недогляд».
Отак пише поет-одесит Олекса Різниченко і закликає й нас надолужити втрачене та вживати двоїну у власному мовленні. Він наводить багато прикладів її вживання. «Куди ва ходита? – міг спитати Адама та Єву Бог. – Ві ходиві до яблуні, – відповіли б новоявлені грішники, якби послуговувалися старослов’янською, де двоїна була ще вживана. Так! Навіть дієслова відмінювались у двоїні!
Красувалася колись у всіх древніх мовах, окрім однини і множини, оця двоїна. Та протягом останньої тисячі років вона втрачена майже всіма мовами. А якою ж вона була цікавою категорією, навіть загадковою-таємничою для нас, нинішніх! Загадковою О.Різниченко назвав двоїну тому, що важко, як він вважає, пояснити її виникнення. Недавня панівна матеріалістична теорія, фантазуючи на тему виникнення-вироблення мов, навряд чи могла пояснити, та й зараз не може, яким чином мавпа чи мавполюдина, будучи стадно-отарною твариною, вигадала-витворила (якщо таке справді відбувалося) двоїну, ще й дієслова відмінювала у двоїні (!), а людина, будучи моногамною, створюючи родину з двох людей, втратила цю саму двоїну. Загадково?
Прискіпливий читач, звісно, скаже: «Та то надлишки мовні, вони відпадають самі собою, вони стираються, як наприклад, монета у кишені!». Це так, відповідає Олекса Різниченко і додає: а чому це стається у сусідніх мовах, а у нашій воно триває і триває тисячоліттями??!
У книзі «Історія форм української мови» проф. М.Грунський і П.Ковальов (Харків, 1931 р.) чітко пишуть: «Двоїна, яка тепер збереглась у нас і в /деяких/ інших слов’янських мовах саме як залишок, колись, у старовину, в доісторичні часи, була досить помітним явищем: її знали мови санскрит, грецька, латинська; останні припускають існування двоїни й для індо-європейської старовини.
Праукраїнська мова знала двоїну в таких випадках:
1. коли в реченні був числівник два, дві, чи оба, обі;
2. коли мова йшла про паристі речі
3. коли мова йшла про дві речі або дві особи.
…деякі слов’янські мови зберегли двоїну й до наших часів, як-от: словенська, сербо-лужицька й українська. Інші мови: сербська, чеська, болгарська, польська і російська – давно вже втратили в колишній мірі двоїну, зберігши тільки уламки її».
«У старо-українських пам’ятках ми читаємо ще: Всеволод і Мстислав стояста и познаста брата своєго (Лаврентівський літопис)», – пишуть проф. М.Грунський і П.Ковальов ув «Iсторії форм української мови», стор. 283 (вид. «Рад. школа», Харк., 1931). Оте закінчення -ста і є ознакою, що саме двоє тих князів стоя-ста. А ми нині кажемо стояли, себто, вживаємо множину.
У нашій мові є залишки двоїни. Ми навіть пишаємося тим, що є у ній одне слово, яке протрималось тисячоліттями. Це слово – ДВІСТІ (тут -і- походить із «ятя» -Ђ). Колись це було дві слові, пише О.Різниченко, себто, писались окремо: ДВЂ СТЂ. Оце «ять» у кінці було чіткою ознакою двоїни. І звучало воно у нашій мові тисячу років тому як -і- (дві, нозі, дід, віра, ріка, діло, неділя), а у московитів, зазначає О.Різниченко, зазвучало років 400 – 500 тому як -є- (двє, дєд, вєра, рєка, дєло, нєдєля). Так ось, у слові ДВІСТІ бачимо два -і-. У московинській же мові це слово – ДВЕСТИ – виглядає, як кентавр: перше е звучить так, як має звучати ять у московській мові, а друге ять звучить по нашому: як «і». На жаль, вивітрилася двоїна з майже всіх мов. Прискіпливий читачу! Думай: де вона взялась і чому відмерла?
М. Грунський і П. Ковальов посилаються на статтю І.Огієнка «Двійне число в українській мові» у Записках Українського наукового товариства в Києві, т. 6, 1909 р., а також на кількох європейських мовознавців. Наведу декілька прикладів із їхньої книги.
Це місцевий відмінок: «Який ти мені в вічю дрібний!» (Номис, №4234). «В очу твоїм гинуло око» (Старицький «Пісні і думи», 1881, ч.1, ст385).
Орудний відмінок: Сьогочасні українські форми грошима, дверима, плечима. Душевнима очима своїма… У Головацького: «Чи то ворли крильма б’ються». «Та й скрипнув дверима».
Ще приклади з різних сторінок книги, бо автори розглядають двоїну дуже детально: Були мої нозі в неї на порозі. Не в'яжіте Касі руці. Козаченько грає, бровима моргає. Нехай мої руці поїдять гадюці. Дядина торгує курима. «Єсть у мене три сади зелені», «Запряжу чотири воли та піду орати». Мила потопала, три слові сказала. Одморозив собі обидві вусі. Дві колесі знайшов.
Науковці вважають, що наша древня мова мала дві різні форми двоїни для займенників: в першій особі «ві», в другій особі – «ва». Вищеназвані автори цитували Огієнкову книжку «Двоїна» 1909 року, Анатолій Подолинний цитує його ж однойменну статтю уже видання 1959 р.: «Тепер у підсовєтській Україні форми двоїни викинули цілком зі школи і з літератури як форму «буржуазних націоналістів». Це звичайна політика в мові – викидати з української мови її окремішності, щоб нахилювати до мови московської. А між тим форми двоїни відомі по всій Україні».
Дорогий читачу! (звертається О. Різниченко). Я певен, що вільна Україна допустить до школи цю унікальну, древню, таємничу окремішність (як звав її І.Огієнко), або багáтинку, (як я її називаю), – ДВОЇНУ, і ми з вами і наші діти з онуками будемо її вживати залюбки. Як би хотів я, читачу, щоб ти так само щиро любив нашу мову, її чарівні багатинки, щоб і тобі весь світ заспівав, коли ти почуєш де-небудь двоїну! А ще краще було б, якби ти сам уживав її принагідно. Тільки так ми збережемо свою кількатисячолітню багатинку! Двоїна – багатинка, бо вона збагачує українську мову. Так переконливо звертається поет, відомий дослідник, у минулому – ведучий мовної телепередачі на Першому національному телеканалі Олекса Різниченко.
Отже, граматично двоїна має такі словоформи: іменники жіночого й середнього роду в називному й знахідному відмінках мають закінчення -і: дві стіні́, обидві коро́ві, три доро́зі, чотири кни́жці.
Деякі іменники на означення парних понять мають форму двоїни і в орудному відмінкові: бровима (і бровами), грудима (і грудьми), дверима, очима, плечима, ушима (і вухами); це стосується й цíлої низки числівників: двома, трьома, чотирма, стома й інших.
У місцевому відмінку форми двоїни можуть утворюватися від слів «око» (на óчу) і «вухо» (на вýшу): «Мигтить ув очу, мов проміння» (Ганна Барвінок); «Тепер дайте мені сказати дві слові» (Ірина Вільде), «Зачинилися двері за мною, і стало мені темно в очу і на душі» (О. Довженко); «…з отерпом у пучках і сльозами в очу» (О. Забужко); «Аж лящить в вýшу вже в мене від їх крику» (П. Куліш). Іменники чоловічого роду дотепер втратили закінчення двоїни -а (-я): два сина, три хлопця, за винятком кількох слів: ву́ха, рука́ва, повода́.
Надалі лишається акцентуаційне розрізнення двоїни і множини: два бра́ти – всі брати́. Акцентуальне розрізнення повністю виявляється щодо прізвищ: на тому кутку живуть самі Соломахи́ (Охріменки́). І таке: пішли два бра́ти (три, чотири, обидва) брати. Двоїна спостерігається і на позначення прізвища подружжя (чоловіка й дружини), наприклад: «Тут живуть Солома́хи (Охрі́менки)».
У художніх творах таких прикладів більше, ніж достатньо: «Коли йде дві струнких дівчині – ще й мак червоний в косах – / десь далеко! молоді планети!.. Дві дівчині» (П. Тичина, «Ритм»). «Було дві годині дня...» (В. Підмогильний). «І дві косі на рукаві» (Тодось Осьмачка), «Дві слові про наукове татарське письменство». Або: «...В кожнім разі можна говорити не менше як про три групі татарських говірок» – а це вже в Агатангела Кримського.
Нормативний характер двоїни в літературній мові було закріплено українським правописом 1929 року: іменники жіночого роду тверді з числівниками дві, оби́дві, три, чоти́ри можуть мати закінчення -і (як м'які), причому г, к, х перед -і змінюється на з, ц, с обов'язково з таким наголосом, як у родовому відмінку однини того слова: дві кни́зі, три вербі́, дві ха́ті, руці́, три кві́тці, дві пі́сні, чоти́ри норі́. Та тепер замість таких форм твердих іменників жіночого роду зазвичай уживаються форми з -и, особливо після г, к, х: три кві́тки, дві руки́, кни́ги, чотири бо́чки.
Іменники середнього роду тверді на -о при числівниках дві, оби́дві, три, чоти́ри іноді мають закінчення -і з таким наголосом, як у родовому відмінку однини: дві відрі́, дві сло́ві, три я́блуці, чотири вікні́ і т. ін., але зараз звично чути: дво́є відер, два відра́.
Далі – найпоширеніші слова, які відносно часто вживались у двоїні. Та передусім зауважу, що хоча в сучасному літературному варіанті вживається множина, але наголос збережено від форми двоїни. Наприклад:
* дві руки → дві руці́, дві ноги → дві нозі́,
* дві книги → дві кни́зі, дві хати → дві ха́ті,
* дві риби → дві ри́бі, дві квітки → дві кві́тці,
* дві дороги → дві доро́зі, дві мухи → дві му́сі,
* два слова → дві сло́ві, два відра → дві відрі́,
* два яблука → дві я́блуці, два вікна → дві вікні́,
* дві нори → дві норі́, дві години → дві годи́ні,
* дві дівчини → дві ді́вчині, дві баби → дві ба́бі,
* в (обидвох) очах → в о́чу, в (обидвох) вухах → у ву́шу,
* два рукави́ → два рука́ва, два по́води → два повода́
Як бачимо, явище двоїни було дуже поширеним у попередні сторіччя і навіть донедавна. Та й нині, як бачимо, двоїна не зникла з нашого мовлення. Варто лише прислухатись до мовлення інших, а заодно – і до власного мовлення. І, можливо, несподівано для себе виявимо присутність двоїни й у власному мовленні.
А підтвердженням тому, що двоїна і зараз присутня в нашому мовленні, стали коментарі до цієї статті:
Тетяна Іванчук: «Надзвичайно цікаво!!! У нас в селі ще так говорять: дві відрі, три корові! Київська область, Ставищенський район (по Одеській трасі)».
Марія Беднарчук: «Зникло, тому що в школі не вчили, в місті не звучало, у фільмах, на радіо – теж. От і майже знищили, убили ДВОЇНУ в українській мові, а це ж – одна з ознак мовного БАГАТСТВА. Лише одне слово ДВІСТІ вижило. І то вже багато для відродження! Так само, як школа знищила форму давньоминулого часу: була ходила, була робила... В італійській мові форма давньоминулого часу процвітає».
Nadia Kozak: Ой, з тим двісті. Навіть на зарубіжжі треба двоїтися: стара галицька еміграція не признає «двісті», лише «двіста», а ті, що зі східних регіонів, – навпаки. Так що доходило до абсурду: одні одних висміювали через те. А я ще чула «двісто».
Zoryana Gupalovska: «Так, справді, люди так ще говорять, особливо по селах. Але це вважається застарілим або ж безграмотним явищем. Тут, як на мене, варто зважити, з якою ціллю проводилась та чи інша мовна реформа. Якщо задля знищення особливо характерних національно-мовних ідентифікацій, то, мабуть, треба це питання порушувати на загал! Дякую за гарний пост!».
Надія Таршин, Рівненщина: «Мама моя ще говорила: «Почепила тюль на дві вікні, принесла дві відрі води». У нашому селі раніше так говорили старші люди, а ми думали, що це неправильно. Дякую, пані Любове!».
Михайло Леканів: «Дві руці, дві нозі, дві вікні... Всі знають це. Але то – в називному відмінку. А як же буде в родовому, давальному, знахідному, орудному, місцевому, кличному відмінках?».
Яна Лілл: «Теж чула двоїну від своєї бабусі. Дивувалася, чому дві годині, а не друга година. А ще дві корові, яйці, хаті, тарелі, вусі, оці, нозі, косі... Стільки слів, що й не пригадаю. Було дуже велике бажання ходити з бабусею і записувати її слова, прислів'я й оповідки. Дякую Вам щиро!».
Oleg Bogdanovich: «Згадав свого дідуся Андрія і його сокровенне: «Олех! Маєш дві руці, то мус шось робити! Ставай до роботи!».
Марія Гармаш: «Прекрасно! Я, вийшовши на пенсію, мимоволі ловлю себе на вживанні цієї двоїни і думаю, що це я розслабилася й забула, як прави
